[Tri-Devici]

Іноді починає переслідувати відчуття, що ти стаєш блідою.. навіть не копією...самого себе.
Ти перестаєш бачити те, що ти бачиш. Ти перестаєш дивитися, як ти дивився. Про відчуття я вже мовчу. І поступово порожнеча вилізає на лице і воно теж стає „не тим”.
Чи то порожнім, чи то стертим, чи то затертим...Загубленим у натовпі.
Тоді я дивлюся старі фотографії. Я вже не учасник, а споглядач.
Я бічила ось це і це. Тут я відчувала таке, а тут – інше. Воно було! Я була! І я – є.
Точу що не може бути такого, що „це мені не вдасться”, а якщо вдалося одного разу, то вдасться знову. Якщо я змогла зробити одне, то впораюся і з іншим.
Так я знову повертаюся.
Ось минулої поїздки я побачила дахи, як уперше.
Ось – з позаминулої, і я звернула в новий напрямок. Так, я незавжди можу знайти шлях, яким пройшла, але я знаю, що можу знайти, тому віднаходжу новий.
Цього разу мені було цікаво розглядати і оцінювати не тільки архітектурні особливості замків та „хатин”, але й фортифікації.
Я відчайдушно і захоплено бігала навколо Підгорецького замку – здерлас вгору, на найвищій вал. Спустилася униз – аж у яр, у долину, до хат селища Підгірці.
Оббігла навколо, облазила усі три рівні терас французького саду.Замок просто невимовно прекрасний. І я бачила його не теперішнім. Я бачила його у всьому блиску і красі.
Зараз у замку потроху йдуть реставраційні роботи. Коштів обмаль. Якби торгівля сувенірами була якась централізована, то можно було б за рахунок туристів підзбирати на ремонт. А так - то лише невиличкий бізнес для місцевих. Моє стратегічне мислення плачк. Те, що могло забезпечити робочи місця і заробіток значно більшій кількості людей – занепадає. І на руїнах – дрібні „лавочкі”.
Я була б не я, аби не заглянула у всі можливі хованки і не пролізла у всі дірки.
Я залізла на купу битої цегли, скла і іншого мотлоху щоб зазирнути в одне з вікон. Нажаль, нічого не побачила. Сонце було повернуте в інший бік.
І заглянула в очі хранителя дверей – побачила білий зал і білі двері – всередені чисто.
А потім, коли мене вчергове не пустили всередину, підсунула фот під ворота. Пика в охоронця виййшла здивована. Невже він помітив?

Я намотувала кола, прицілювалася. І таки мене пустили в подвір*Я. Там уже ганяли стайки восьмикласників. Вони обсиджували башти і парапети, розлягалися на перилах і обвивалися навколо колон.
Така дивна штука ця юна сексуальність. Вона ще така з одного боку поверхнева – вони не відчувають, вони лише грають те, що бачили десь. Вони не бачать своєї дитячості і дуже кумедно виглядають, коли як їм здається томно дивляться в об*єктив і приймають сексуальні пози – як моделі.
Я милувалася.
Така виходить дивина, що загальним словом „замок” називають такі різні навіть не спороду, а цілі комплекси.
От є замок-фортеця у Кам*янці, є твердиня у Луцьку. Одразу видно, що вони – старіші за той же Підгорецький, або Золочивський (з Олеськом не порівняю, там замок старий, але багато перебудовувався). Видно по оборонних засобах. В більш старих замках – просто товсті кам*яні стіни, а а нових, які будували за часів артилерії – бастіонні укріплення. І вони не такі...”замковиті”, не такі „казкові”.
Підгорецький замок взагалі виглядає скоріше як палац. Від замку лише потріної висоти вали (замок – у заглибленні), захист з боку терас – болото і кількаярусні тераси та стіна яка з двох боків сбігає вниз по схилу. Можливо, раніше було інакше. Хоча знову ж таки...Дивно виглядає: неприступна стіна щонайменьше 3 метри заввишки з трьох сторін і філігранні та зовсім незахищені сходи з боку терас.
Якось залишки унікального італійського саду я помітила вже коли полистала довідник. І грабову алею – теж. Тут я просто не знала, що дивні дерева – то є граби.
Вони гарні. Там все гарне. Від відреставрованих ренесансних частин – дух захлплює. Вони – як з якось ельфійства. Але не з толкінівського, а з сапковського.
Неодразу розгледіла атлантів. Але як розгледіла – приділила увагу.


І якось непомітно, а виявилося, що вже четверта. І добре б було вибератися.
До того ж я лестила себе надією погуляти й по Золочеву. Наївна! Ну, як можна приділити цілому замку лише пару годин? Це все одно, що в великий музей ти на пару годин.
До городища Пліснеську не пішла і до монастирів – теж. В цьому тріпі мене цікавили лише замки. І я не напружувала себе нічим. Я не забов*язувала себе зображувати частий гребінець і прочисувати місцевість за розкладом „достопримечательностей”.
Доречи...мені було просто нудно ходити за довідником. Тому я ходила без карти і взагалі вирішила, що треба по мірі бажання почитувати про місцевість, але не навантажувати себе ніякими переліками і точками на карті.