Ще одна дивина.
Є речі, які даються природою. Від народження.
Фізичні риси, склад мислення, темперамент. Якийсь запас міцьності організму.
І з одного боку добре, коли тобі дано багато. А з іншого ні.
Тому що людині властиво не цінувати отримане без плати.
Хто має гарне тіло впевнений, що ніщо не зіпсує краси їх тіла. Можна жерти все і будь-коли, можна не тренуватися, все взагалі можна.
Хто має розум звикає покладатися на свій розум. Не треба вчити - досить раз прочитати, не треба готуватися - я й так вмію розповісти будь що, вмію переконати, вмію вгадати...
Хто має удачу...хто має здоров*я...
З іншого боку...Зазвичай результати непіклування про тіло помітні рочків після шіснадцяти, в кращому випадку - після 25.
Результати непіклування про розум помітні вже в школі, в кращому випадку - пізніше, коли людина вже працює.
І так далі...
В якийсь момент підходиш до того, що...найкраще в тебе зберігається або виходить те, що ти не мав від природи, а напрацював власними зусиллями. За що заплатив. Те, що ти вважав своїми слабкими місцями і вадами.
І знову ж таки самовдосконалення неможна зупиняти, тому що результати протечуть як пісок крізь пальці. Отримуєш тільки те, над чим працюєш. Все - по колу, по колу, по колу. Ти або білка в колесі, вічний якщо не бігун, то ходок-марафонець. Бо йдеш по хитких пісках. Зупинишся - і тебе почне втягувати руйнвання.
Цей рух, вірніше його необхідність, в якийсь момент напружує. І тоді освоюєш ще один вижкий скіл - відпочивати перемикаючись між завданнями...