На межі сну іноді уявляється ліс. Такий, який в казках звуть "дрімучий". І ось спроміж дерев, з трави та кори, з випираючих коренів виходять істоти. Ці істоти з самої чорноти, з наві лісу, вони годують болота. Їм не треба навіть зкривляти стежки. Вони просто виходять з кори та трави і забирають, що схочуть. Гострі носи, гнівно вигнуті вуста, іноді розкриті у криках, які не чути. Вони мають покривлені довгі пальці і короткі ноги як шматки гнучкого коріння...
Іноді мені таки хочеться втілити цих істот, вирізати їх ножем зі шматків кори та капу, за будь-яких зусиль випустити в явь. Іноді здається буде досить трохи більш пильно на них подивитися, щоб привернути їх увагу, погляди очей, які як ніч з місяцем та хмарами, і цього буде досить для кроку від уявлення до втілення.
Недобрі б вони вийшли ті образи. ВІдверто кажучі, нехороші.
Тому, ледь встигаючі за власною уявою, згладжую лінії. Заміняю гостре на кругле, гнівне на всміхнене. А з поглядів проганяю хмари і холод. Щоб вони стали такими, які приведуть не на болото, а до ягід, а потім ще й виведуть додому. І відганяю, відганяю думки про втілення. Хай істоти лишаються там, де вони є. В будь-якому разі.