С аськой пока подожду, поэтому блокнот сюда. Естесссно, без картинок.
День первый. Мысличитать дальшеУтро.
Какой-то голый солнечный день. Невыспанность. Поезд. Кто-то сразу раскладывает жратву и жрет. Кто укладывается спать. Кто-то устраивается-переодевается. Все приглядываются друг к другу. Прицениваются-прицеливаются.
Радио. Почему желают «большого человеческого счастья»? разве оно может у человека быть другим, нечеловеческим, божественным?
Опускаю глаза. Мелькают спицы.
Звонок. Поговорила. Спать. Потому что впереди – бессонная ночь.
День. Поезд еще идет. Кто-то жрет, кто-то спит.
Вяжу.
Стоп! Я же так и не продумала программу. Достаю лялю. Читаю файлы о городе. В сумке нашелся подаренный Таней блокнот. Еще один блокнот бродячей кошки. В этот город я без блокнота не ходок. Улыбаюсь. Три листа – кафе, памятки архитектуры, парки.
Станции. Вокзал. Перрон такой маленький. А в прошлый раз был большим.
Я на вокзале. И голос из репродуктора.
«Відправляється «Львів-Маріполь»»
Улыбаюсь. Мда…
Через пару дней – я с вами, поезд Львов-Мариуполь. *постоянно хочется написать Киев-Мариуполь*.
Лялю - в камеру хранения. Купила жетоны.
8 грн двое суток.
Определяю код ячейки и думаю: «А как тут учитывается регистр?»
Выход из вокзала – похож на донецкий. Площадка, заполненная маршрутками. Банкомат. Колхозьненько. Гавній вход – покрасивее. Мои камеры – справа от цетрального входа, если стоять лицом к нему.
Карта-путеводитель. Путівник.
Питаю, як добратися до центру – на трамваї №6. Нові трамвайчики – не такі, як у Київі чи Маріуполі – нова форма і вагончики з резиновими сегментами. І вузькі колії.
Вивіски – стримані, не бросаються в очі. Проїзд 75 копійок.
Костьол Льжбети (фотка з вікна)
Цирк. За цирком – Юра.
Центр. Опера.
Я не впізнала площу. Невже вона так змінилася? Чекала побачити будову подібну до Київської опери. І простір Володимирської вулиці...Але думка при першому погляді на оперу та сама: «Який знайомий домик»..
*І тут помітила – розкладка в моєму моску теперь UK*
Брукіівочка. Те саме дівча з блокнотом, що зупиняється через крок.
Львів більш зберіг своє обличчя, ніж Київ. Не можу втриматися, щоб їх не порівнювати.
Вул. Лазєєва – дім-клинчик.
Намагаюся зорієнтуватися по карті, але потім вирішила просто походити, відчути місто. Щоб воно саме повело. Намагаюся найти знайоме, але потім і цю справу покинула. Нехай – саме знайдеться.
В цьому місті немає перехресть. Лише розпуття. І промені доріг.
Розвилка навпроти Опери. Якесь анімешне дівча. І жодного напису на скульптурі.
І розвали в самому центрі..
Дворы колодцы и дома с номерами, но без названия улиц. Заходиш у ворота – сходи наліво, направо – у дома, які стоять фасадами на вулицю. Вперед – у двір.
Поднимаюсь к св. Юра. Наткнулась на кампашку с шашлыками.
Я уже пообедала и снова могу думать.
Я вышла из поезда и озаботилась, как добраться до центра – трамвай.
Я у Оперы – поесть. Пять дежурных конфет в кармане. Съедены в один момент. Я у пиццерии. Но мне же супика-салатика хотелось и пиццы из Челентано. Ага. Пошла назад. В сторону вокзала. Думаю, поем – зайду в Юра.
А конфеты съедены. Все кафе и продмагазы закрыты. ВСЕ.
Святяца все «ехидно» птицы херовы, гнезд они не вьют бля…
Иду. Жрать хочеца все больше. Горлум голодненький и злой. Зыркаю по сторонам.
Прод магаз.
Открыт.
Бутылка маслянки и 300 г копченой колбасы.
Руки грязные – не почистишь *о салфетках уже не думается*
Чищу зубами. На ходу. Очистки несу в руке *мы не мусорим вапще никада!*
Голодная зверюга. Только что не рычу.
Поела. Чуть посветлело в глазах.
Маслянку уже пила вполне цивильно.
Поднимаюсь к Юра.
Вот она толщина налета цивилизации и сколько мне надо чтоб одичать.
Мне достаточно проголодаться.
Украшенные цветами, накрытые вышитыми рушниками корзинки с пасочками. Большие и маленькие.
Народ идет святить паски.
Не купила я корзинки и в этот раз. Да. Все закрыто.
Юра.
Песнопения. С удивлением наткнулась взглядом на микрофон. Дяденьки у микрофона. Это не запись? Они поют. Вживую.
Лестница на две стороны. Облупленные ангелочки. странная готика. Ангелы вместо химер.
*У порога св. Юра*
Из всего церконого люблю только запах мирра и ладана...
Ребенок отстаивает независимость.
- *возмущенно* Ба, если тебе холодно, одень шубу.
Оборачиваюсь. Улыбаюсь. Ба улыбается в ответ. Ребенок смотрит на меня, на нее, потом тоже улыбается.
Европа. Бабушка с модной стрижкой. В модном костюме.
Вхожу в храм. Зачем мне туда?
Мое веччное любопытсто. Не мой храм.
Запрет фото на дверях.
Достаю телефон. Фото украдкой.
Девочка оборачивается и укоризненно смотрит на меня.
Открытие.
Если это не мой храм, это не значит, что я могу вести себя, как слон в посудной лавке.
Выключаю звук фотоаппарата.
Веду себя как турист. Хотя не люблю их бесцеремонности...
Церковные лавки – очень функциональны. Не заснешь, но сидеть удобно. И есть куда поставить сумку, положить книгу. И красиво.
Все-таки Киевский костел – это концертный зал. А здесь – храм.
Очередь.
Народ подходит и целует что-то пятнистое под стеклом.
- Что это?
- Туринская плащаница
- ????
Подхожу к стоящей навытяжку девучке караульщице.
- что это?
- - Копия туринской плащаницы.
- Ааааа 
Вот куда эта очередь!
Копия Туринской плащаницы.
Села на лавку. Смотрю.
Бессилие в каждой клетке тела.
Так. Это я пить хочу.
Забавно, кажется в прошлый раз Юра был не таким...
Распутья и дома на распутьях.
А возле политеха супом пахнет...
А тут канализацией воняет. Почему этот город так воняет?
Странный город. Вонючие улицы. Узкие колеи трамваев и распутья.
- Нет, у нас нет перекрестков. Идите по колеям и не заблудитесь. Они все ведут в центр.
Костел Магдалины. Концертный зал камерной музыки.
То, чего нет в путеводителе
Костьол Лазаря і школа при ньому. Барел’єфи на огорожі. Вечоріє.
Я – обличчя стомленого ельфа. Гарнітура закручена на шиї.
Іду по валку. Гарненький домик – будинок вчителя. Спускаюся. Так. Навпростець. До сходів йти далеко і нудно.
Почуття нереальності. Сьогодні вранці я була в Києві? Я була? Я БУЛА? В КИЄВІ?
Що це за місто? Так, Львів…
Узкие улицы, мало машин. Это лицо. Я?
Где одуваны?
Башня музею Русалки Дністрової.
Это у меня после Киева или от природы? Чувствовать себя как дома в большом городе?
«Київська перепічка» Привіт, Києве! *де ти?*
Вечірній передзвін. 21.00.
І місто одразу змінилося. Зміна дня і ночі, як зміна сторожі.
Якось не так звучать кроки по бруківці.
Свет фонарей – волшебный.
*За два оставшихся дня, я больше не видела его таким пустым и гулким*
По улице Коперника вышла к площади…
Ось! Його я пом’ятаю!
Ця хвиля – спереду древня історія. З іншого боку – новітня. І Кобзар.
Ось вона знайома площа.
Далі світиться Ратуша....Роллери.
*проспект Свободи*
Якби не бруківка, було б схоже на Київ.
Знайома площа. Музей мистетств, колишній музей Леніна.
Ось! Ось вона знайома сторона Опери!
Фонтан замість клумби, яка була на місці Леніна.
Люди трохи награлися в святилки – вже не йдуть з пасками, вже відкриваються ресторани.
Латинська Катедра.
Амадей.
Потрясающе крепкий эспрессо. Лавацца. Здесь воздух свежий.
Мне так хорошо. Просто потрясающе. Такое невероятно шелковое небо. Прохлада. Запах кофе. Бренчание гитары…
Обрывки разговоров. Усталые официантки.
Я просто расслабилась.
Вкус и запах кофе.
Гитару настроили, к ней присоединился сакс. Джаз…
Взгляд в сторону отелей. Нет, не пойду…
В этом городе есть какая-то ироничная изысканность...Я не могу представить себя в Киеве, пьющей дорогой кофе с венскими булочками. Тонкие нити улиц..джаз.
А Киев врывается в душу ветром и простором.
Амадей дороговат. Но идти во что-то попроще и разноцветней мне не хотелось.
Последняя чашка кофе и… *да, налички у меня не хватило, пришлось бегать к Жоржу на банкомат, да, по-нормальному мы не могем, дикарь он и в Африке дикарь. Но стоит отметить, что никто меня за плащ не хватал не кричал «девушка вы куда, вы не заплатили». Выпав из высших сфер…*…побежала осваивать площадь Рынок.
Каплиця Боїмів.
Я уже говорила, что здесь название улицы встречается в начале или в конце улицы, а так на домах просто номера. Так вот на площе Рынок номеру идут не по привычному чет-нечету, а вкруговую, по порядку.
Ратуша
Мерия и львы перед мерией.
Фонарики на деревьях – ко дню города.
Улицы пахнут ладаном.
Раздался звон колоколов – показались огоньки.
Люди выходят из Успенской церкви.
Зашла понаблюдала. Кто-то оставался на всеночную.
...Главные двери храма закрылись за моей спиной.
Вышла из церкви, свернула за угол и оказалась у Арсенала. Его я узнала сразу.
Он тоже стал маленьким. Он так близко к центру?
Всего лишь первый поворот направо от Рынка.
Обошла Арсенал – через арочку. Дворик и парящая колокольня Успенки.
Вышла на какую-то улочку...И поняла, что не хочу туда идти. Как-то жутко стало.
*Это была улица Русская – выход в русский квартал, я ее за ночь потом несколько раз проходила»*
Странный для меня страх. Уходила, поджав хвост.Пошла по параллельной улочке.
*город ночью и днем такой разный, атмосфера улицы меняется в зависимости с какой стороны на нее зайти*
Люди. Девушка с блокнотом блуждающая по темным улицам. Одна.
Вместо страха – улыбка.
- Как художник художнику...
Мы почти подружились, встречаясь на пересечениях улиц.
Страх провоцирует агрессию. А я не боюсь.
О храмах.
В Киеве в основном православные храмы – разных патриархатов. А здесь в основном – греко-католические. Несколько католический и пара православных.
В киеве они стоят показательно выставив купола. А здесь – надо знать, где костел, чтобы найти его в сплетении улочек.
Серые фасады – и устремленный в небо простор внутри.
Ночью Город скрытный...
Старая душа.
Моторошно. Мені моторошно на цих вулицях. Верхівки костьолів.
Повернулася на проспект Свободи. Все зачинено. Сміх за причиненими дверима хворобливо яскравих ресторанів.
Настирливо відкриваю путівник. На сьогодні – костьол Єзуїтів, Преображенська та Вірменська церква...а потім – не знаю...
Звук моїх кроків по бруківці...Відчуття погляду в спину.
Костьол Єзуїтів. Так тут я була. Зосереджуюсь на фото.
Прикрашена площа перед Ратушею. З хлопцями-охоронцями я вже познайомилася (пару годин тому).
- Па-па! – вони живі, спражні *криша трохи шуршить*.
- Не підкажете, де Краківська вулиця?
- Та ось, ви на ній стоїте. – жінка з корзинкою.
- Дякую.
Йду, прискорюючи крок.
Ось вона. Преображенка.
*в Преображенской церкви*
Христа распинают и воскрешают каждый год. Но как при этом поют!
Оглядаюся на вихід.
Моторошно.
Вирішила вистояти всеношну. ТУДИ я не піду. Нє.
Під час службі дівчата тримаюсь хоругви. Це або знамена або звичайні хоругви. Коли проговорються цитати з біблії, хоругви нахиляють до іконостасу.
Моя цікаість. Слоненя мале...Розпитую пручан. Що й до чого...Але вони не знають – для мене дивно, як можно виконувати ритуал, не розуміючи його змісту.
*Роблю помітку в пам’яті – почитати в интернети про хоругви и обряд*
Запах ладану, передзвін бубенців.
Трохи голова болить...
Надо же первый раз на всеночной. И где? Во Львове. Счас буду смотреть на причастие.
03.30
Выгружаемся. Служба закончилась. Армянская закрыта. Эта – тоже. Идти некуда. Хоооолодно.
Гулкие шаги. Растекающаяся толпа.
Еще разок обошла оперу.
Хотелось не молчать.
Из собеседников только банкомат – поругала его за жуткое пипиканье.
Лайт-боксы – мерзко щелкали и шуршали.
На улице Гнатюка - говорящий светофор.
- Перехід через вулицю Гнатюка дозволено.
Пока горит зеленый свет – и грает музыка.
- Перехід через вулицю Гнатюка закінчується.
Совершенно случайно набрела на памятник Мицкевичу.
Определилась с направлением к Шевченковскому гаю.
Чем себя занять?
04.30
Пташки вже цвірінькають до світанку.
Пів години. Ще пів години.
Почуваюся Хомою Брутом – лише дочекатися світанку.
Дратуюся.
Дістали.
- Дівчино. Ви теж нудьгуєте? Теж відчуваєте цю дурну ніч? Ви не місцева? Де ви зупинилися? Хочете покататися.
- Ну, дякую. Вийшла подихати.
- Я чиплятися не буду. Ви не думайте.
- Дякую. Не треба.
- Бувайте. А я поїду. Бувайте.
Лише година. Навіть півгодини.
Завтрішню ніч проведу в готелі. Чи на вокзалі. Тільки не в місті. Не буду випробовувати свою удачу.
Дивно. Ходять по вулицях хлопці. Самі. Їх ніхто не питає, не займає...
Чому ж дівчині не можна спокійно самій гуляти вночи?
Сиджу на площи Ринок біля міської ради, під Ратушею.. Тут не так моторошно. Вичерчене світлом коло.
Добре, що мене приймають за студентку – ага, курсову пишу.
Мій блокнот і писанина рятували від зайвих питань. Мимохожі міліціонери дивились на мене, блокнот (вона пише, творча особистість, шукає натхнення) і йшли далі. Ха! А якби я ще з мольбертом гуляла...То ого-го б було.
Година...ця безкінечна година до світанку.
В чужому місті. Піти в готель?
Нащо?
Заснути?
Я так давно вже не бачила світанку....
Лава під деревом, прикрашеним ліхтариками з паперу.
05.00
Трамвай. Порушив. Нічну тишу.
Хлопець-охоронець. Підійшов.
Світанок.
Посміхаюся.
Випросив в мене телефон.
Хай дзонить. На вихідних в мене телефон завжди відключений.
Видзвонити мене без домовленості нереально.
Прощаюся з ним і іншими хлопчиськами.
Сітанок! Світанок.
День другий. Меньше думок – більше географіїчитать дальше12.00
Ми мило побалакали з хлопиком і його друзяками.
Мене, як завжди, трусило на світанку. Ховала руки в рукава.
Телефон сів. Я ще годину ходила туди-сюди площею Свободи.
Міски як ложкою змішані.
І тут я зрозуміла, що треба йти в готель.
Я провела ніч у чужому городі, на вулиці. *Довела круть самійй собі?*
До першої було нормально. Потім – дурно. Не від приставал, а просто, від міста. *В Києві цього не бува*
З іншого боку – розряджений телефон – ні фото, ані дзінків. Ма хвилюватиметься.
Що я МОЖУ – я знаю. Досить.
Приїхала наобум, зробила, як казала. Чи хтось в цьому сумніався?
*Є, кого згадати, та й мені просто ХОТІЛОСЯ, саме ТАК*
Але...чи я те бідне дівча, як минулого разу? Чи варто воно взагалі так ризикувати?
Косі погляди ментів – ці не тронуть живописного митця з сергою и блокнотом. Але можуть бути питання – звідки сама, де живу – і що відповідати? Одне діло гуляти до пізна, маючи де зупинитися, інше діло – бродяжити.
І місцеві «гостинні» чоловіки – добре, як добре відчипляються, а як ні? Потрібні мені ті проблеми-розбірки?
Моя біготня проспектом Свободи стала направленною.
Пішла до Жоржу. Номер від 300 грн. Байдуже.
Заселення о 12.00. А мене вже накривало.
Не сном. А дуррю. Неконтрольованністю.
Пішла за вказівниками до іншого. Поховалися всі, суки.
Ще одне коло почоту кругом Опери.
Спиталася в тьоті-прибиральниці про вказівники, вона відправела мене до готелю Львів.
Не пом’ятаю, чи був він на сайтах.
Дешевий, комфортний.
Не марнотратне Євро *кривиться*, не «сучасного стандарту». Звичайний совдеп. Але чистенький, відремонтований.
Комфортний. Одномісний номер (не «сингл») з окремою ванною і душем 130 грн
Телефон - на заряд. СМС мамі.
Спати.
Прокинулася о 12-й.
У ванні глянула в дзеркало.
Чи я маю бути втомленим ельфом?
Чи маю бродяжити? Нащо?
Я проведу час у комфорті, не хвилюючись ні про що.
Маю право і можливість.
*Маю також здатність заганяти себе в кут, щоб було цікавіше жити*
І після такого відпочинку буде бажання поернутися
Все – в їдальню і гуляти.
В бродячої кішки є притулок.
Мій Світоч знайшовся на площі Ринок. Але весь час був зачинений 
Хотіла послухати музику, але не змогла. То все Київське.
А я не в Києві...
Не помню, говорила ли. Мак тут неброский и плотно закрітій – по запаху не найдешь.Скромній такой. *урод капиталиский*
Райдужний настрій трохи стих.
Поки знайшла де поїсти.
Якась забігайлівка. Борщик.
В Корнер теж не попала.
А кафе – прикольне.
Тому знову ковбаса з конфетами.
До Преображенки – на Вернісаж.
*Це аналог Андрієвського, тільки дешевше, та дещо простіше*
Набрала сувенірів. На подарунки.
Згадала дурний анегдот про дві корзини яєць...
Товпи туристів. Польська, англиійська, українська...
Багато чого цікавого, чого нема на андрієвському...Своєрідно так.
Вірменська церква. Нарешті, добралася.
Цікава, відмінна від інших православних церков.
Аскетична і лаконічна.
Особливо на фоні пишної Преображенки.
Это они? Те самые пустые улицы?
Денний костьол Єзуїтів…Пом’ятаю...
Цього разу був закритий.
Латинська церква Цікавий не лише фасад, а й фігури на огорожі.
Денний Амадей. Мій столик зайнятий.
Зграйка монахинь – язик не повертається назвати цих пташок чорницями.
Фотоапарати, веселі обличчя. Не дурні кури із Фрола...
Каплиця Боїмів – вхід платний.
*декілька фот елементів фасаду*
*Каплиця цікава своїм архітектурним оздобленням – фігури апостолів та сюжети з їх життя, і звичайно, не без левів.*
Знову площа Ринок
Італійське подвірря за історичним музеєм Львова. Доречи – там найдешевший туалет в місті. 50 коп.
Знову Успенська церква.
Завернула направо – пам’ятник Івану Федорову (книгодрукар стоїть обличчам до Арсеналу).
Що не будівля – то пам’ятник архітектури. Навіть кіоск з цигарками.
Наліво від І.Ф.– Домініканський костьол.
Моя рука – bard’s corner…
Бруківочка - мені жаль Львівських ролерів...
Музей історії релігії – поруч з Домініканським костьолом. (ліворуч від храму)
Барабани за спиною – репетиція на площі Ринок. Це місто спонене музикою...
Мене завжди збуджували барабани...
Церковне подвір’я Успенки. Центральні входи до храмів відкриті лише на великі свята. А в звичайні дні – вхід через дворові каплиці.
Зайшла в храм з двору.
Церква інша, ніж учора, все інше.
Мій улюблений Арсенал.
Ліворуч через дорогу, серед кульбаб – пам’ятник Чорноволу.
І звідси нарешті вдалося вхопити дзвінарню Успенки.
*Ранком тут фотати не дуже добре.*
Як завжди – за путівником все далеко, а наспраді – один п’ятак.
Ще лівіше, вгору - церква св. Михайла.
Гарний храм. Лаконічно оздоблений, приємний. Якийсь незвичайно тихий й одночас піднесений.
Не беруться в мене вітражі....Так хоч тінь вітражу на підлозі...
Один з колишніх католицьких костьолів. Як пізнати колишній костьол, перероблений в греко-католицький чи православний храм? По двом башням та відсутності центарльної маківки.
У Львівскький церквах, навіть православних, маківок взагалі немає.
Перехожу через дорогу – Порохова вежа. Колись. А тепер – будинок архітектора.
Коротка істерика телеффону – продовжую...
Фотки мене улюбленої.
Странные скульптурки напротив Сретенской церкви – что-то явно языческое…У меня возникли довольно недвусмысленные ассоциации.
Сретенская церковь – гораздо менее интересна, чем фигурки.
Поруч зі Срітенською – костьол св. Казиміра. Один з тих, яких немає у путівнику.
Ориентироваться по карте дело нехитрое, особенно, когда имеешь определенные milеstones в памяти. Например, что Высокий замок - пристанище Львовского телецентра, а телебашню незаметить – это надо постараться.
Желающие попасть на Высокий замок просто обращают нос к телевышке и идут к сему нехитрому ориентиру.
Піднялася на Високий замок. Так легко. Згадала...
...Хлопець – невпевнений погляд...і відчуття довірливої посмішки на власному обличчи.
Подана рука. Шлях на гору – разом.
Зараз - звичні пересмішки з зустрічними хлопцями. Нічого такого – просто розважаємось.
Дорослі. Впевнені. Як і я.
Пересмішки на грані.
Дорослі.
Ось вони – ті сходи.
*унизу*
*наверху*
А я вже наверху. Трохи прискорилося дихання. Ха! Я ж, як завжди, бігла через сходинку.
Місто з високого замку і телевежа.
Залишки замку
Зиккурат Высокого замка – есть один путь наверх.
По спирали.
Или другой – напрямую, по выщербленным «ступеням» кирпичной кладки.
На саму високу точку міста.
Погляд.
Дерево, що вросло коренями у східчатий схил.
За поворотами спірального підйому – художники. Портрети, шаржі, карикатури. Одну мені подарували. Так, шаржик на мене
І місто далеко внизу. Стукіт коліс і тонка нитка залізниці.
Прапор на висоті.
Я.
Я была б не я. Поднялась по-человечески – значит надо спуститься навпростець.
Надо ж срезать пару кругов.
Уривки розмов.
«Уявіть, а князь Данило з синами отак кожного дня бігали»
Як завжді – чипляються хлопці, кажуть, що гарна, щось дарують. Ага, я потім «передарюю» біля найближщої церкви – ніколи не лишаю подарунків чужих людей.
*але дуже трепетно відношуся до подарунків тих, кого люблю*
Ось, один біг за мною, казав, що я така незвичайна..така самодостатня...Що в мене все є..
Ха! В мене лише немає страху...
Я - просто я.
*самодовольная, самовлюбленная эгоцентристка, одолеваемая периодическими и навязчивыми приступами самолюбования* - а я «как мимолетное виденье, как гений чистой красоты» поулыбалась как Мона Лиза и смылась упорхнула.
...Ці вузеньки вулочки...
*Згадала Дереша - Ктулху тут не пролізе*
Всі кажуть, що дівчині самій ходити небезпечно – а я в Бога вірю. Вірю, що охороняє мене.
Графіті на монастирській стіні. З боку дитячого майданчику.
Гарне. Львівські графіті таки нетипоі. Це або замки, або сюжети з казок.
Монастир бенедиктинок. Дівчина-монахиня. Добра, привітна посмішка. Збиралася закривати, але пропустила мене пофотати храм. Не люблю жіночих монастирів, але в цьому було напрочуд приємно
Поряд з монастирем побачила вивісочку «Тай-бокс-кикбоксинг». Пройти мимо просто не могла. Зайшла у дворик. Там сиділи хлопці і святкували. Запросили. Посиділа з ними – трохи потеревенили про Маріупольських та Київських братів по розуму.
Хлопці пригостили мене плюшками, дали із собою. Один таки набився у супровід.
Взагалі, це добре. Він провів мене тими місцями, яких не було в моєму путівнику. Хлопчина не дурний, просто не такий ерудований, як більшість моїх друзів. Але в людському плані нормальний.
Доречи, школа бойових мистецтв – у домі, де жив та працював Іван Франко.
Церква св. Миколи
Один з тих випадків, коли «народна» назва співпадає з «путівниковою»
Церква Івана Хрестителя, за нею – архітектурний ансамбль Онуфрієвського монастиря (який місцеві кличуть церквою Васил’яна). Незвичайний дворик та гарнесенький «попівський сад»
Як завжди, коли виникло непорузуміння стосовно назв, звернулися до місцевого «попа». Цікавий...хм...дядько. Такий відсторонений блаженний погляд *голубуватий якийсь* Він і пояснив, що до чого.
«Святе» джерельце та фігура Діви. Як сказав мій провідник Василь, вона тут з’являлася.
Я полізла пити з джерельця (доречи, водичка гарна), впустила свого блокнотика...але то пусте – цього разу я писала не чорнильною ручкою, тому записи не постраждали, і можна було писати, не чекаючи, поки папір висохне
Якась церквочка. Доречи, це все – з іншого боку Високого замку.
Там, наверху, є розвилка – на сходи, на зіккурат і на пологу дорогу вниз. Так от – полога дорога виведе якраз до джерельця і церквочки.
Йдемо до Параскеви П’ятниці. Через перехід під залізничними коліями.
У переході – знову графіті.
Дзвіниця кларисок та стіна Бернардинського.
Деякі інші споруди, яких я не впізнала (театр ляльок)
Трамвайчик, лев та анімешне дівча
Церква Параскеви П’ятниці.
Зачинена. Та й пізно уже – восьма.
Скульптури невідомих авторів.
Церква Івана Хрестителя
Сніжна вулиця – гарна, історична...декорація для зйомок фільмів.
Театр ляльок – місце збору місцевих неформалів.
Погляд на Віпрменську церкву та Преображенку з іншого боку.
Дегустаційна Масандри та Бахус
Вірменський костьол з іншого боку. На Вулиці Вірменській. Не знаючи не побачиш, особлиао при тому, що ця частина церкви оплетена лісами реставрації.
Телефон сів. На сьогодні фотосесія закінчена. Можна перекусити.
Їм на ходу даровані плюшки. Василь сміється з мене. Я теж.
Площа Ринок. Всі шляхи ведуть на Ринок. Натовп, передсвяткові саунд-чеки.
Вулиця Руська. Та сама, що вчора була моторошною. Арсенал. З іншого боку.
А тут знімали Мушкетерів. Василь не знає, як воно називається.
Я вже потім з’ясувала, що це ансамбль бернардинського монастиря (той, що був на графіті в переході біля Замкової).
Вчорашній гарний домик через дорогу від Русалки Дністрової - то бібліотека Стефаника.
Так, очка у хлопчика стають грайливими...Мені це потрібно? Ні. Треба від нього здихатися.
А вулицы цноды смердять через рычку-каналызацыю пыд оперою. Ця пычка ыноды прориваэ на поверхню...*на зразок нашої Либіді*
Йдемо до парку Франка.
Василь каже, що там нічого цікавого, тому рухаємося до Головного корпусу Університету І. Франка.
Увечері я не помітила пам’ятника Каменярю.
Ще одна гарненька будівелька – мій провідник каже, що це міліція.
Ось і площа перед Оперою.
А тут – вистава під відкритим небом у стилі Даху.
Чому, ну чому сів мій телефон?
Прощаюся з хлопцем перед готелем. Даю номер – тільки хай відвяжеться. Поки я роздягнулася у номері – передзвонив тричи, довелося ще потеревенити. Ні, гарний хлопець, він мені просто не сподобався...та й...нащо мені якісь дорожні романи? З іншого боку - принципи.
Завтра повернуся – пофотаю все пропущене. Жаль, тільки виставу...
Як же мало часу залишилося!
І я так мало встигла за сьогодні! Треба було меньше спати!
Хоча...я ж не тільки по центру ходила.
На завтра – останок путівнику. Що встигну – пройду.
Доречи про пам’ятник Леніну – він стояв перед Оперою, потім на його місці розбили клумбу, а тепер – там фонтан.
Субкультурників тут мало, але багато етно...
Подаруночки купляла на Вернісажі біля Преображенки.
Жаль не зняла виставу – містична україна, тільки пасхальна...Співи, танці з фаєрами, ходіння на ходулях
Все-все-все спати. Мозги заплітаються. Ноги гудуть...День третій. Географіячитать дальшеБлокнотик висох і покоробився. Ну, той що. Він від цього не погіршав.
Ранок.
Уривки розмов:
«Иду, а меня – бац! Чуть водой из ведра не облили!»
Ха! Доброго ранку, обливаний понеділок.
*дивлючись на машину, яка поливала вулицю водою, подумала, про значення обливання дівчат після Пасхи...при цьому не забуваючи про значення пасхальних символів*
Посміхнулася.
Такий гарний, ясний ранок.
*Хлопці з відрами на перехресті....*
Нєєє...не треба!
Я їсти хочу..А все закрито. Лише сьома...
Пішохідні переходи – ці не зітруться.
*Зебра викладена різними видами бруківочки*.
Парк Франка.
Василь казав, що там нічого цікавого – але цікавий сам парк.
Так! Прокинулися звонарі (чи звонарні?)
Восьма.
Пройшла через парк і, неочикуванно для себе, знайшла...
Головний офіс Львівської залізниці.
Таке гарне, куполасте.
Вперед – до першого повороту.
Каменяр.
А через дорогу – головний корпус універу.
Переходжу дорогу, йду до повороту...
Ажурна будова по вулиці Листопадового чину, яку вчорашній хлопчина обізвав міліцією, насправді є Будинком вченого. А обласна міліция – за рогом.
Перед нею – пам’ятник загіблим при виконанні правоохоронцям.
Поки фоткала атлантів, добрий дядя міліционер вказав, де тут місцева статуя свободи.
Театр Пилип, театр Воскресенье, кинотеатр Київська Русь – у дворику.
А поки йшла до неї, надибала декілька стильних кафе (зачинених гадів)
Ось клуб Рояль...
А це вона – обіцяна статуя Свободи...
Примостилася на вулиці Січових стрільців. Нас хаті обласного відділення фонду держмайна.
От так.Вертаюся на вулицю Гнатюка. І до площі Свободи, до балакучого світлофору.
На ходу малюю карту... Власну.
Площа Ринок. Знову. Сатир на Краківській.
Огорожена площадка під реставрацію, а за забором графіті – Котигорошко та Івасик-Телесик.
Задворки Вірменської церкви
Пройшла наскрізь дворик – і вийшла на вул. Лесі Укріїнки.
Обличчам до Преображенки. Повернулася до площі Ринок.
Проходжу про пам’яткам архітектури.
Венеціанська кам’яниця – тепер тут громадський осередок Нашої України. Стерті дерев’яні сході.
П’ять поверхів.
Музей меблів
Старі будинки – вузькі фасади, вхід – сходи ліворуч, праворуч, вихід у двір.
Звуки фокстроту...
Дім Любомирських та палац Архієпископа.
Музей Релігії
Пройшла до Домініканського костьолу – звідти чулася проповідь. Пофоткала костьол.
Мій улюблений арсенал. Кожного дня різний
Паранормально выделилась на общем фоне лаборатория паранормальных исследований
Краску выбирали по подсказки высших сил?
Вот чем люблю пасмурную погоду – фотать удобно.
Забавное сочетание – магазин Ароматотерапии и засцаный вход во двор-колодец.
Не верьте, если на вывеске написано, что магазин работает без перерывов и выходных *я, сцуко, пожрать не могу, а уже 10!*
Церковь Св. Андрея (бернардинского монастыря)
У входа поболтала с дивной бабушкой.
- А что вы делаете?
- Фотографирую.
- А это фотоаппарат?
- Да, в телефоне.
- А можно посмотреть, а то я видела, как так делают, но не понимаю.
- Смотрите *протягиваю телефон*
- Я так не бачу. Дайте в руки.
- НЕ, бабуля.
- Та я нечо не сделаю…
- Не, погуляйте…
Вход.
Взяла витраж
Отличная роспись потолка.
Прослушала потрясающую проповедь
«...В Пасхи є темна і світла сторона. Позитивна і негативна. Але все поєднує любов.
Любов перемагає.
...Нам завжди хочеться тріумфу. Але є час тріумфу і час мовчання.*незвичайний запах, ароматизований ладан?* іноді треба терпіти – а коли прийде час тріумфу, ви зрозумієте.»
І ось за цією церквою знімали мушкетерів.
Капличка ліворуч від храму.
Магазин через дорогу – працює...*едаедаеда!*
НЕТ! *ехидно* цветы...
Декілька фоток мушкетерських декорацій. Обійшла квартал... (а можна було коротким шляхом мимо каплички)
Через перехід – до монастиря кларисок.
Вверх по Личаківскькій.
До Картопляної хати. Де я нарешті поїла!
Трохи. Потім ще додала конфетами...
Костьол св. Антонія.
Католичький костьол. Польський.
Тихий і досить лаконічний.
Релігія на крові...Але вона надихала...Надихала митців...Вони творили у ім’я віри. Немає добрих і паганих вір...є люди, яких віра надихає...але на що буде те натхнення – цілком залежить від людини.
Далі – церква Петра і Павла – православна. Але якогось хитрого патріархату.
Попала на хрестини. Петро і Павло – зичайна блізнечна пара.
Далі. Вже дванадцята. Залишилися Личаківка та Шеченківський гай. Час є тільки на щось одне.
По Мєчнікова чи по Круп’яківській? Вибрала Гай.
Бігом перейшла дорогу на Круп’яківську.
Уверх. Повз новобудов. (які, знову ж таки, не випадають із загального стилю міста)
Ну от...І мертвим і живим..
Курячі боги у людський зріст. І фігури невідомих майстрів.
Всі вони - результати змагання скульпторів. Камнетесів, як їх назвав Василь. Треба про це почитати.
Праворуч від входу – до центрального входу.
Білетики за 12 років не подорожчали –ті ж 5 грн + путівник з описом осноних розділів музею етнографії.
Єдине, що покоробило – немає там Донбасу, Криму, Одещини, та і Києа намає...Тільуи Захід... А може так і треба? Може цей музей тільки по заходу? Але чому тоді він зветься музеєм етнографії Уераїни, а не Заходу України?
Проходжу через арку входу.
І відразу праворуч.
Три будівлі...
Бойківщина. Діюча церковка.
І пара будиночків.
Все дерев’яне.
«Церква гармонійно відтворює настрій доби 19 століття, коли в селі не існувало ні автомобілів., ні поїздів, ні тролейбусів. Лише тільки домінуюча в природі тиша. І той затишок відтворений у церкві»
Це цитата одного з робіиниуів музею.
Ідмінна риса всіх цих дерев’яних церков отака багатоярусна криша.
Йду далі.
На кожній хаті – табличка з написом – до якого періоду відноситься будівля, з якого регіону та ін.
Раніше у домики неможна було заходити, а тепер – відреставруали і внутрішній порядок житла.
Свято-Іванівська Лавра
Попала на христини. Ще одні. Доречи. Це церква католицька. Але помісного обряду.
З ума зійти! Скільки їх...
У дворі висів дзвоник. І всі дітки в нього тарабанили. Так. І я теж. Поки прийшов служка і зняв ланцюжок.
Музейчик і звіринчик.
Тут я була. Народ кормить біленького поника.
Вулики.
Запах лип. І звуки... джазу? Так – і тут сцена. З жиіим звуком.
Орієнтуатися по карті – справа нехитра.
Джаз змінює щось гуцульське, пронизливе.
Треба пошукати в інеті таку музику.
Пронизливе...шалене
Дерев’яна фортеця.
Я зайшла – мені фортеця...А народ сидить про кукурузу-курей.
Сиджу на дерев’яній лаві. Дошка довжиною метрів 5 і шириною в півметра – ціла.
Схожа на віз сукальня для конопель...ніякий джаз ні рок тут недоречний. Тим більш Готель Каліфорнія...А десь там готичне Кам’яне місто...А тут дерев’яні домики, комори, веретена.
Печі та ткацькі станки.
Я все спішила, спішила...прискорювалася. А потім вирішила – нащо? Я ж можу приїхати знову.
Треба диитися пильніше.
ТА й починати не з центру, а з гаю.
Тепер буду знати. Це добре, що пішла в готель – а то б зіпсувала всі вихідні.
Млинок та колодязь.
Відмінна особливість всіх хатинок – один вхід, але хата розділена на дві частини (ніби на два хазяїни).
Хата, а кругом жилої хати – кошара.
Взимку вівці зігріваютьсятакож від хатнього тепла.
Колиби та зимівки.
Колиба – це не кабак, а хатина лісорубів. От так.
Спуск до центральної частини гаю.Дуже мальовничий...
І ярок унизу. А потім все цивілізовано, але жодного фото. Бо саме тут телефон сдох.
Тьотя біля колиб – як баба-яга в лісі...Така...у вишиванці, гарна, освідчена, інженер.
Але в її поведінці є щось таке... Спускатися надо не біля неї, а пройти трохи далі.
Спуск хоч і крутий але цілком комфортний, не слизький. А потім – не меньш крутий підйом. А після нього ррраз – і я в «жилій зоні». Церква Володимира і Ольги- побудована у 90-х, але така слов’янська.. Розвилка. По правій дорожці.
Хопа! Я і обійшла коло. Ось Іванівська лавра. Перша церква.
Так – народу побільшало. Черги біля біотуалетів.
Натовп біля виходу.
Гуляння. Ментів побільшало. Швидка. Пляшки.
Виходжу з гаю.
Личаківська.
Прискорююся. Сюди йшла півтори години, зупиняючись перед кожним стовпом, а до кларисок - за півгодини добігла...
Мимо бернардинців, князя Данила на коні, Міцкевича...– і я в центрі.
Пробігла до Городського.
Наверх – ще півгодини.
О четвертій я вже була на вокзалі.
Було схоже на шлях героїв фентезі: туди – довго і з пригодами, назад – швидко і прямо.
І дорогою – вихор думок.
Я не зфоткала і не роздивился половин гаю.
Не зфоткала Данила і Міцкевича.
Хоча і ходила мимо них 1000 разів.
Бігом!
Так і не відвідана Віденська кав’ярня.
Морозиво – немає часу.
Лечу, як Д’Артан’ян з підвісками
Площа Свободи.
Сувеніри, розложені на лавках.
Партії в шахи під цокіт копит – як і сотню років тому.
Пари – молоді і не дуже.
Діти верхи на пониках.
Люди у вишитих сорочках. Це добре, що національне знову у моді.
У великих містах це вже данність – вишиванкі, стрічки та плахти...
Я казала, що площа Свободи схожа на Майдан Незалежності. Але це і є Майдан, при тому Незалежності...Тільки на іншому діалекті тієї самої мови.
Місцеві казали, що по мені видно, що я з Києва. ДурнІ! Я з Донбасу! І вимова в мене - Донбаська.
Швидкість вигортає всю географію – лишається тільки природнє, думки.
Моя внутрішня розкладка переключається на російську.
Вгору.
Стоп.
Світоч. Не мій, але цукерок купити треба.
Я – незвичайний IT-шник, бігаю не на пиві, а на цукерках.
І ціла доба дороги.
Трамвай – мимо.
Пофіг.
З гаю боліло коліно. Йому набридло і воно перестало боліти.
Боліли ступні. Їм теж набрииедло боліти.
І я біжу, як кажуть, не відчуваючи ніг.
Костьол Льжбети – найготичніший у Львові. Чиста готика.
Жодного фото, окрім путівникового.
Позавчора тут йшла. Не до того було. І весь час попереду...
Трамвай. Сіла. Хм...З’ясувалося, що я не дійшла до вокзалу усього метрів 300. Бійдуже.
Все одно там непішоходна ділянка.
Я на вокзалі. Забрала ляльку.
А перед цим залипла перед входом в туалет.
Християнсто – вросло в наш менталітет і культуру. Не вирвеш. І чи треба?
Села в поезд. Тут не Киев. Паршивый динамик. Подачу поездов объявляют только на иностранные рейсы.
Час на вокзале пролетел, как минута.
Вот! Переключилась на русский.
Даж не заметила, что пишу и думаю по-русски.
Я в вагоне.
Усаживаются соседи. Пропитый дядя завел песню «А я вот отдыхал в Трускавце…»
НУ, да. Для шахтера из чела выезд в Трускавец - как полет на Марс.
Глянула на свои записки – и, как всегда, удивилась.
«Это мое?»
Я освоилась в городе за три дня.
Бродяга. Дома я везде и нигде…
Первые сутки – бесконечного блуждания и странное чувство города.
А столько осталось неосмотренным-неописанным-необдкманным *ага по Киеву я уже год гоняю…*
Этом городе есть к чему возвращаться.
Блокнот исписан и помят.
Скоро трогаемся.
Жменя конфет.
Па-па, Львов.
@темы:
Jorney and walks,
Львов